Медики Дніпра: як лікарі й медсестри рятують життя під час війни

Для більшості пацієнтів КТ чи МРТ — лише етап обстеження. Для лікаря-радіолога кожне дослідження — це аналіз десятків деталей, від якого залежить точність діагнозу. Олена Геннадіївна, завідувачка відділення одного з міських медзакладів Дніпра, працює радіологом уже вісім років. Вона зізнається: справжнє захоплення професією прийшло не одразу, а лише на третьому курсі медичного університету. Сьогодні найбільшу частину її роботи становлять онкологічні пацієнти, яких вона супроводжує роками.

Один із випадків, який запам’ятався назавжди: чоловіку в іншому місті після КТ повідомили про рак легені, але Олена Геннадіївна побачила на знімках не пухлину, а особливу форму пневмонії. Пацієнту призначили лікування, і за місяць він повернувся здоровим. Війна стала окремим випробуванням: на початку повномасштабного вторгнення у відділенні залишилося мало спеціалістів, нічні зміни часто закривали вдвох. Привозили багато поранених військових із тяжкими травмами. Пізніше прийшли молоді лікарі, відкрили ще один томограф — стало легше організаційно, хоча психологічне навантаження відчувається й досі.

Марія Василівна — старша медсестра відділення ендокринології та ендокринної хірургії зі стажем 35 років. Родом із Закарпаття, до Дніпра потрапила на практику ще студенткою й залишилася назавжди. День початку повномасштабної війни, каже вона, змінив усе: очі пацієнтів і співробітників, сповнені розгубленості й страху, запам’ятовуються на все життя. Через дефіцит кадрів медсестрам довелося стати самостійнішими в клінічних рішеннях. Найбільша нагорода для Марії Василівни — коли людину привозять на каталці, а виписують такою, що йде своїми ногами. Особливо пам’ятним став випадок із 18-річною дівчиною у важкому стані з критично високим рівнем цукру в крові: злагоджена робота команди лікарів і медсестер допомогла стабілізувати її стан до ранку, а за тиждень пацієнтка одужала.

Ігор Віталійович, завідувач відділення ендокринної хірургії, працює в лікарні з 1997 року. Він наголошує: кожен пацієнт — це окрема історія, і шаблони тут не працюють. Найкраще відновлення після роботи, за його словами, — це час із родиною. Проте телефонний дзвінок з відділення може пролунати будь-коли, навіть серед ночі. Своїм колегам лікар бажає здоров'я й швидкої перемоги.

Тетяна Миколаївна, 61 рік, 39 із них працює у відділенні відновлювальної хірургії та реабілітації кисті. Це її перше й єдине робоче місце, хоча спершу вона була категорично налаштована туди не йти. У школі Тетяна Миколаївна мріяла стати вчителькою української мови, але подруга запропонувала вступати до медучилища — і вона поїхала за нею, про що не шкодує. За майже 40 років роботи запам’ятався випадок, який більше схожий на кіносценарій: 12-річний хлопчик, який втратив три пальці через саморобну петарду, через 12 років став зятем медсестри — його привела додому її дочка.

Роман Вікторович, ортопед-травматолог того ж відділення, у медицині з 2001 року. Він свідомо обрав хірургію кисті, аби заглибитися в медицину як науку. Навчання в 90-х, згадує лікар, було складним через відсутність інтернету — якщо пропустив лекцію професора, знайти інформацію можна було хіба що в бібліотеці. Одним із найпам’ятніших випадків стала операція на руці однорічної дитини з вродженою деформацією кисті: мікрохірургія малюка потребувала неймовірної точності, а результат згодом демонстрували на наукових конференціях. Повномасштабна війна збільшила кількість пацієнтів, зокрема військових, а персоналу поменшало — навантаження на тих, хто залишився, зросло в рази. Водночас завдяки підтримці міста, іноземних колег і гуманітарній допомозі відділення отримало нове обладнання.

Відділення хірургії кисті, засноване ще 1982 року професором Колонтаєм, було єдиним у Радянському Союзі самостійним підрозділом такого профілю. Сьогодні воно виконує весь спектр втручань — від переломів до мікрохірургічного відновлення судин і нервів. За кожною успішною операцією стоїть складне післяопераційне лікування й роки досвіду людей, для яких кисть людини стала справою всього життя.