«Простір дитинства»: фотопроєкт про дітей, які ростуть поруч із війною

Дитинство зазвичай уявляють безтурботним: ігри, друзі, перші мрії й дорослі поруч, які захистять. Для тисяч українських дітей ця картина вже кілька років виглядає інакше — їхнє дорослішання відбувається під повітряні тривоги, вибухи й війну.

Про таких дітей зробила документальний фотопроєкт «Простір дитинства» українська фотографка Вероніка Стащак. Упродовж трьох років вона їздила у волонтерських поїздках до прифронтових громад і знімала дітей на Донеччині, Дніпропетровщині, Сумщині, Миколаївщині, Херсонщині та Харківщині.

Згодом ці поїздки перестали бути для неї просто роботою з камерою. Вероніка залишалася з дітьми, говорила з ними, гралася, стежила за їхніми реакціями — і побачила контраст: довкола могла бути війна, а дитинство всередині цього світу тривало. Діти бігали, сміялися, ділилися солодощами, обіймали волонтерів, а наприкінці зустрічей питали: «Ви ще приїдете?»

Один епізод фотографка згадує особливо. Під час поїздки на Дніпропетровщину над людьми пролетіла військова авіація, і Вероніка мимоволі напружилася. Дівчинка поруч узяла її за руку й спокійно мовила: «Не бійся, це наші». Для фотографки в цій фразі вмістилося багато: те, що дорослому видається страшним і неприродним, для дитини, яка росте поруч із війною, поступово стає частиною звичайного життя.

Із цих зустрічей і кадрів і постав «Простір дитинства». Проєкт не про те, щоб знову показати війну через руйнування. Навпаки — у кадрі залишаються самі діти: їхня безпосередність, цікавість, дружба, сміх і вміння радіти простим речам там, де дитинство мало б виглядати зовсім інакше.

Для цілого покоління українських дітей слова «тривога», «укриття» та звуки вибухів увійшли у вжиток значно раніше, ніж мали б. Діти вміють пристосовуватися, але це не означає, що такі обставини мають бути нормою.

Із часом світлини Вероніки Стащак вийшли за межі особистого архіву й стали виставковим проєктом. «Простір дитинства» вже показували на кількох фотовиставках. Одна з них відбулася 1 червня 2026 року, у День захисту дітей, в Українській баптистській теологічній семінарії у Львові — там глядачі побачили документальні роботи, зроблені під час цих поїздок.

Для авторки «Простір дитинства» — це передусім спроба зберегти свідчення про те, якими були українські діти в цей час. Не лише про пережите, а й про те, як попри все вони дружили, гралися, довіряли дорослим, чекали наступної зустрічі й залишалися дітьми.

Війна забрала в українських дітей багато. Саме тому так важливо зберегти те, чого вона в них не забрала.