Владислав Левчук: історія льотчика-штурмана, який загинув у 23

Владислав Левчук народився 7 січня 1999 року в селі Поворськ Ковельського району на Волині. Його мама Олена згадує, що син вирізнявся лідерськими рисами, а мрія про політ з'явилася ще в дитинстві: хлопець малював літаки, один із малюнків подарував батькові на день народження. Родина мешкала у військовому містечку, тож спостереження за навчальними польотами було для нього звичною справою. У школі йому давалися математика, малювання, музика, українська та англійська мови; він грав на сопілці та займався спортом.

Після дев'ятого класу вступив до Волинського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Небесної Сотні, де очолював команду допризовної підготовки юнаків — вона здобувала призові місця на змаганнях серед військових ліцеїв України. Мав особисті рекорди й нагороди. Закінчивши ліцей у 2016 році, вступив до Харківського національного університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба, навчався на кафедрі льотної експлуатації та бойового застосування вертольотів льотного факультету.

На другому курсі, у 2017 році, втратив батька — військового, учасника АТО/ООС. Як старший син він узяв на себе підтримку матері, молодших брата й сестри.

Від 2021 року служив за розподілом льотчиком-штурманом вертолітної частини у 12-й окремій механізованій бригаді імені генерал-хорунжого Віктора Павленка в місті Новий Калинів на Львівщині. З початком повномасштабної війни без вагань долучився до бойових завдань. 24 лютого зателефонував дружині й повідомив, що їх викликають на роботу; рідні тоді припускали, що це навчальна тривога.

Перші вильоти виконував на південно-східному напрямку. Бригада здійснювала бойові вильоти, регулярні ротації на схід України та брала участь в евакуаційних рейсах з окупованого Маріуполя.

Побратим Микола Ваховський характеризує його як дуже професійного штурмана: «Разом ми прослужили шість ротацій, виконали від початку Великої війни понад сотню бойових завдань на Сході та Півдні України. Дуже часто завдання були небезпечними. Не раз доводилося летіти у тил противника й висаджувати там десант... Разом готувалися до польотів: він вивчав територію, з якого боку можна обійти ту чи іншу перешкоду, як пролетіти, шукав місця, де можна заховатися, бо літали ми досить низько, зазвичай 1-2 метри над землею, рідше – 10 метрів. Наша задача була пустити ракети на 6 кілометрів». За службу отримав звання старшого лейтенанта й орден Данила Галицького.

У липні 2022 року Владислав одружився з Анастасією. «Він – моє перше і єдине кохання. Ми були разом шість років, познайомились, коли я тільки вступила до університету. За кілька місяців до повномасштабного вторгнення Влад освідчився. Ми були надзвичайно щасливі, планували весілля, але почалася війна. Коханий був у відрядженнях з першого дня. Думки про весілля відійшли на другий план. А потім ми таки зважились, війна показала нам усім, що потрібно жити й любити сьогодні, як востаннє... Влад ніколи ні на що не жалівся, лише казав: "Ви всі хочете перемоги, але хтось же має її вибороти. Хто, як не я?" Останній букет від чоловіка кур’єр приніс мені в день його загибелі, коли Влад уже був у своєму останньому польоті», – згадує дружина.

Старший лейтенант Владислав Левчук загинув 11 грудня 2022 року під час бойового завдання у Костянтинівці Донецької області: в український вертоліт влучила ворожа ракета. Йому було 23 роки. Того ж дня загинули двоє побратимів — командир екіпажу Максим Федоров і бортовий технік Віталій Маркевич.

«Перед кожним польотом Владик відчував, як пройде завдання, тому постійно запевняв мене й інших, що все буде добре. І, знаєте, я вже сам цьому чуттю довірився. А коли він летів востаннє, то казав, що є якесь погане передчуття», – ділиться Микола Ваховський.

21 грудня Владислава Левчука провели в останню путь у Луцьку, 22 грудня поховали в рідному Поворську. Залишилися мати, брат, сестра, дружина.

«Мій син загинув, як справжній герой. Я не хотіла, щоб мій син був Героєм. Я хотіла, щоб він був сином, хорошим чоловіком і в майбутньому батьком», – говорить мама льотчика.

«Це був активний хлопчик, займався спортом, мав чимало призів, бігав за школу, інші навчальні заклади і здійснив свою мрію – пішов стопами батька, який також був військовим льотчиком. На жаль, не судилося і коровай розділити й весілля відгуляти, ми зустріли його на щиті», – сказала подруга родини Наталія Пасічник.

Указом Президента України від 28 квітня 2023 року Владислава Левчука посмертно удостоєно ордена Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, також посмертно присвоєно звання капітана. У червні 2023 року вулицю Привокзальну в Поворську, де жив воїн, перейменували на вулицю Владислава Левчука.

Що з цієї історії варто взяти родинам військових: пам'ять про загиблого вшановують не лише нагородою, а й перейменуванням вулиці, де він виріс. Якщо у вашій родині є загиблий захисник, варто зберігати документи, фото та спогади — саме з них постають такі історії. Побратими й родина часто стають одне одному опорою: не соромтеся просити про підтримку та звертатися по допомогу до тих, хто поруч.

Вічна пам'ять і шана Захисникові.