«Лем жаль ми тя, моя хижо»: співачка Ірина Янцо знайшла дім предків-лемків у Польщі

Родина Ірини Янцо, співачки та лідерки гурту «Анця», зазнала примусового переселення лемків — і цей біль відгукується в кількох поколіннях по-різному. Хтось згадував минуле з гіркотою, хтось волів мовчати, а хтось усе життя дбав про достаток, аби ніхто не знав бідності. Сама Ірина знайшла спосіб говорити про це через лемківські пісні.

Про коріння вона дізналася підлітком. Народилася в Хусті, батько — з Ізи, що на Закарпатті, а бабуся Ганна Гринда, яка жила в Хусті, виявилося, народилася в Збаражі. Розпитуючи рідних, Ірина почула: бабуся родом із Польщі, а до Збаража її родину переселили примусово. «Це були 1990-ті роки, тоді ще особливо не говорили про лемків та депортацію, було якось не на часі», — згадує вона.

Більше розповів дідусь Михайло Лапичак, який помер 2016 року. Його родину виселили на Дніпропетровщину, і він усе життя пам'ятав про це: «У нього була дуже сильна, глибока образа на москалів», — каже Ірина. Бабуся ж самого переїзду не пам'ятала — їй було лише чотири роки — і не хотіла згадувати: «То все вже не має значення. Головне, тут у Хусті такі ж гарні гори, і така сама бесіда, як була в нас».

Родини бабусі й дідуся походили із сусідніх сіл — Вислока Великого та Мощанки Саноцького повіту, нині це Підкарпатське воєводство Польщі. Під час виселення 1947 року їх розкидало по різних областях України, але згодом вони зустрілися студентами й одружилися в Самборі 1960 року. Коли дідуся направили на роботу в Хуст, обоє зраділи: «Та тут говорять так, як у нас! Усе по-лемківськи, будемо тут жити». Для них Закарпаття стало подарунком долі.

До глибшого дослідження коріння Ірина дійшла вже дорослою, маючи дітей і творчі проєкти. Поштовхом стала поїздка на Лемківську ватру в Ждиню за сприяння Василя Мулеси, очільника «Товариства лемків Закарпаття». Згодом в архіві Львівської області вона отримала довідки про бабусю, дідуся та їхні родини, а дані на лемківському генеалогічному сервісі збіглися з архівними. «Тоді я вперше документально підтвердила, що лемкиня», — каже Ірина.

Разом із чоловіком Віктором вона отримала візи до Польщі як нащадок переселених лемків. Дізналася також, що як третє покоління мала право на безплатну освіту в Польщі, але не скористалася ним, бо не знала.

Знайти дідусів дім вдалося позаторік. Бабусине село після виселення спалили повністю, а в дідусевому старі дерев'яні хати збереглися. Ірина поїхала туди з доньками. Село вимирає, дороги до хати не було — вона стояла біля річки, родина мала млин, тож дійшли по руслу. Сусідка Бронька дала швабри, і ними прогортали зарослі в людський зріст. Порівнявши побачене зі старим фото, усе збіглося на 100 відсотків, і вуйко підтвердив: «Так, це той будинок». У голові лунали слова лемківської пісні: «Лем жаль ми тя, моя хижо, лем жаль ми тя, моя хижо, солом'яна, жаль…»

Дім у печальному стані: половина даху впала, сліди безхатьків, графіті, розібраний пец. Після депортації там жили поляки, але майже 40 років ніхто не живе. Водночас Ірину вразив розмір — п'ятикамерне ґаздівське житло з горищем для сіна, а не типове закарпатське трикамерне. «Тож дідусів лемківський дім — це моє знайдене багатство, воно просто є, і мені від цього добре», — каже вона.

На рідній землі вона відчула когнітивний дисонанс: земля своя, але незнайома. Взяла жменю землі з двору, а цеглу з пеца не наважилася — «Хай лишається». Назнімала відео й показала дітям, бо прагне навчити їх цінувати коріння. Старша донька — художниця, малює на закарпатську тематику. Є й ідея записати кліп на лемківську пісню біля втраченого дому.

Ірина широко використовує лемківську тему у творчості: пісні, фотопроєкти, начитування казок. Свого часу продюсер Віталій Клімов порадив: успіху досягнеш, коли покажеш людям, хто ти. «Я почала замислюватися: а хто ж я? Відповіді знайшла в лемківських піснях», — розповідає вона. З гуртом «Рокаш» об'їздила ватри в Ждині, Зиндранові, Гдині, Бихові, Свиднику, у Канаді, де навіть автомобільні номери виписували LEMKO.

Для Ірини лемківська культура — не про радикальний націоналізм, а про фундаментальну основу. «Через пісні я спілкуюся зі своїми пращурами», — каже вона, усвідомлюючи, які травми передалися їй і що треба пропрацювати, аби не передати болі дітям. Коли побачила занедбаний дідусів дім, прокинулося відчуття глибокої особистої окраденості. Родина заміщувала втрачене добробутом і працею, а Ірина реагує культурою — трансформує пережите в мистецтво.

Вона зробила родинну фотосесію в автентичному лемківському одязі разом із фотохудожником Михайлом Дороговичем, залучивши маму, бабусю, вуйка й дітей. Кривульки для проєкту безплатно надіслала майстриня з Тернополя Людмила Сторож. Пізніше Ірина одягла в них і дівчат зі свого гурту «Анця», а цього року вперше вийшла на сцену сама з лемківською піснею.

«Це моя історія, моє коріння, і завдяки тому, що мої предки вижили в усіх випробуваннях ХХ століття, я сьогодні є тут і маю змогу це співати», — підсумовує Ірина Янцо.