Остап Вишня: фельдшер, «король тиражу» і людина, яка чекала на волю

Павло Губенко народився на хуторі Чечва на Сумщині, який наприкінці XIX століття належав до Полтавщини. У родині, де було 17 дітей, батьки були бідними, але освіченими — і прагнули вивести дітей «у люди». Сам письменник згадував, що в дитинстві впав з коня і мало не загинув. «І отоді я зрозумів, що я на щось потрібний, коли в такий слушний момент не вбився. Неясна ворухнулася в мене тоді думка: мабуть, я для літератури потрібний. Так і вийшло», — писав він в автобіографії.

Освіту Павло здобував у Київській військово-фельдшерській школі, працював у царській армії, а згодом — у хірургічному відділі лікарні Південно-Західної залізниці. Він вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, але не закінчив його. Працював начальником медично-санітарного управління Міністерства залізниці УНР, а після приходу більшовиків перебував під їхнім наглядом. Перший сатиричний твір «Демократичні реформи Денікіна» він підписав псевдонімом Павло Грунський, а згодом обрав ім'я Остап Вишня. Дослідники досі сперечаються, звідки взялося це псевдо: одні пов'язують його з любов'ю до «Тараса Бульби» Миколи Гоголя, де є персонаж Остап, інші — з пристрастю до вишень, а треті — просто з милозвучністю.

За приблизно десять років літературної роботи, враховуючи перевидання, з'явилося майже сто авторських збірок його гумору й сатири. До початку колективізації 1930 року загальний тираж книжок Остапа Вишні сягнув двох мільйонів примірників. Колеги називали його «королем українського тиражу» і казали, що за три роки він став найбільш знаним українцем після Тараса Шевченка. Серед його збірок — «Кому веселе, а кому й сумне», «Реп'яшки», «Вишневі усмішки», «Лицем до села» та інші.

Та згодом письменника заарештували. Його звинувачували в куркульській ідеології, націоналізмі та службі у військах УНР. Вирок — розстріл — згодом замінили на десять років ув'язнення в північних таборах. Там Остап Вишня працював фельдшером і писав для табірної газети. Звільнили його під час Другої світової війни, а справу проти нього закрили лише за рік до смерті.

Вдома на нього чекала друга дружина — акторка Варвара Маслюченко. Вони познайомилися в Харкові на початку 1920-х, коли їй було 22, а йому 35. Письменник закохався так, що ледь не стрибав із театрального балкона на сцену. У Варвари вже була донька Марія, якій Остап Вишня став батьком і другом. Після арешту чоловіка жінку вислали до Архангельська. Вона десять років чекала на нього, кілька разів приїздила на побачення, вони листувалися, і саме їй вдалося вивезти щоденник, який письменник вів у засланні. Після звільнення родина возз'єдналася.

У 1950 році, відсвяткувавши 60-річчя, Остап Вишня записав у щоденнику: «Та 60 же мені! Та остепенись! А мені стрибати хочеться!.. Та коли ж уже буду дорослим?!»