«Не спіши жити, сину»: історія штурмовика «Буг» зі Стрижавки, який загинув за Кліщіївку

Дмитро Богуцький народився 29 липня 1997 року у Стрижавці на Вінниччині. Там минули його дитинство й школа, там він грав у футбол і волейбол за збірну селища та здобув дві вищі освіти — педагогічну за спеціальністю «Фізичне виховання і спорт» і аграрну. За словами матері Людмили Леонідівни, спорт був його стихією: син міг забути про все, щойно бачив футбольний матч.

Рідні згадують Дмитра як відкриту й доброзичливу людину, яка легко знаходила спільну мову з людьми, допомагала іншим і віталася чи не з кожним на своїй вулиці. Друзів у нього було так багато, що батьки знали не всіх. «Після його загибелі ніби осиротіла вся вулиця», — говорить мати.

Дмитро любив прості речі: ранкову каву, риболовлю, зустрічі з друзями. Разом із батьком він будував сімейний будинок і облаштовував вольєр для собаки Джети — хаскі з блакитними очима, яку подарував матері. Батько Анатолій Васильович був для нього не лише татом, а й другом та помічником. Чоловік пригадує, що син любив швидкість за кермом, тож постійно просив його бути обережнішим: «Я йому завжди казав — «Сину, не спіши, не спіши». Не знав, що він так поспішав жити».

У 2018 році Дмитро пішов служити в поліцію охорони Вінниці — так само, як його батько. Згодом став старшим групи затримання у Калинівці. Він міг би працювати й у школі: під час практики легко знаходив контакт із дітьми та швидко завойовував їхню довіру.

Одружитися Дмитро не встиг. Вісім місяців він зустрічався з Іриною, і рідні припускали, що готував пропозицію. Їхнє знайомство Ірина називає «Чудом Різдва»: під час поліцейського виклику Дмитро помилився поверхом, коли опитував мешканців будинку, і саме ця випадковість звів їх докупи. «З першої ж секунди я зрозуміла, що це була не просто зустріч — це початок нашої неймовірної історії. Так він і підписаний у мене в телефоні — «Чудо Різдва»», — згадує дівчина. Дмитро любив робити їй сюрпризи: якось таємно купив і встановив у її машині нову магнітолу.

Коли почалася повномасштабна війна, Дмитро сказав рідним, що має бути разом із друзями та захищати Україну. У 2023 році він одним із перших пройшов відбір і бойовий вишкіл до штурмової бригади «Лють» та підписав контракт. Так поліцейський із мирного життя став штурмовиком полку «Цунамі». Позивний Буг походив від прізвища Богуцький — так його називали ще з дитинства.

Рідних на війні Дмитро не хотів зайвий раз тривожити. Якщо кілька днів не виходив на зв'язок, пояснював коротко: накривали, літало — і запевняв, що все добре. Батько розумів, що син розповідає далеко не все: приїжджаючи у відпустку, Дмитро вже мав сивину на скронях.

Улітку 2023 року підрозділ Дмитра направили на Бахмутський напрямок. Понад місяць штурмовики виконували бойові завдання, намагаючись відбити позиції та просунутися вперед. У ніч на 21 серпня їхня група зайняла визначені позиції та готувалася до наступу. Ворожі розвіддрони виявили українських військових, і почався обстріл. Попри це, бійці рушили далі й просунулися вглиб укріплень противника у приватному секторі Кліщіївки.

У бою їх зустрів кулеметний вогонь. Дмитро зміг проповзти за боєприпасами та закидати гранатами підвал, звідки стріляв ворог. Коли на мить стало тихо, він піднявся, щоб перевірити ситуацію, і саме тоді кулеметна черга влучила йому в шию та пошкодила артерію. Поранення виявилося смертельним. Побратими зупиняли кровотечу, один із них виніс пораненого з поля бою до місця евакуації. «Я знаю, що побратими намагалися його врятувати: зупиняли кров. Один рвав на собі одяг, щоб затампонувати, другий виніс його з поля бою до місця евакуації. Вони зробили все, що могли», — розповідає мати.

За словами рідних, незадовго до загибелі Дмитро ніби передчував, що може не повернутися. В одному з повідомлень Ірині він написав, що навіть якщо з ним щось станеться, його батьки залишаться для неї близькими людьми, до яких вона завжди зможе звернутися. Тієї ночі кохана чекала його дзвінка, а вранці почула від знайомих страшні чутки й зателефонувала матері Дмитра.

Побратими запам'ятали Богуцького не лише як сміливого воїна, а й як людину, яка могла пожартувати навіть у найважчій ситуації. Один із них згадує його фразу, яку Дмитро повторював, коли ставало особливо складно: «Це все «дурниці», все буде добре, зараз закінчимо з цим і поїдемо пити пиво». Друзі називали його «людиною-святом» — за вміння наповнювати простір навколо себе гумором і життям.

У вересні 2023 року Кліщіївку звільнили від російських військ, і один із бійців «Люті» підняв над селом український прапор. За цю свободу Дмитро заплатив найвищу ціну. Після його загибелі земляки у Стрижавці зустрічали захисника живим коридором.

Дмитро мріяв про життя, яке тільки починалося: міг одружитися, стати батьком, подорожувати, грати у волейбол. Його кімната досі зберігає речі, які нагадують про нього, — м'ячі, телефон, навушники, окуляри, форму, улюблену каву, фронтові речі та нагороди. На будівлях Управління поліції охорони та Стрижавського ліцею встановили меморіальні дошки, а портрети Дмитра є на стелах пам'яті у Вінниці та Калинівці. За особисту мужність і самовідданість його посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня, відзнакою «За оборону України» та почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних сил України «Хрест Хоробрих».

Батько зізнається: родина мусить жити далі, працювати й займатися звичними справами, але колишнього життя вже немає. У складні моменти чоловікові здається, що син досі поруч — ніби підказує, як вирішити чергову проблему. А в пам'яті знову звучить батькове: «Не спіши жити, сину».