Повернення з полону: чому цивільні звільнені залишаються без житла й лікування

Після звільнення цивільні полонені опиняються в становищі людей, які мають починати життя з нуля. Держава визнає їх громадянами у складних життєвих обставинах, які потребують невідкладної допомоги, але на практиці підтримка часто виявляється точковою або й зовсім відсутньою.

Перший етап після обміну — обласні шпиталі, зокрема в Києві, Чернігові чи Сумах, де людина перебуває 21 день. Там лише обстежують, а повноцінного лікування чи реабілітації немає. Окрема болюча тема — зуби: більшість колишніх бранців втрачають їх через катування або умови утримання, а безкоштовного протезування для цивільних не передбачено. Гроші на це шукають благодійні організації — зазвичай у міжнародних донорів або домовляючись із приватними клініками.

Матеріально людина залишається майже ні з чим: максимум — рюкзак із базовими речами (білизна, шкарпетки, зубна паста й щітка) та смартфон. Складніше тим, хто вийшов із в'язниці самостійно: без документів, через треті країни вони добираються додому, а вже на кордоні починається довге доведення самого факту полону.

«Оскільки в такої людини зазвичай немає документальних доказів та свідків, їй доводиться "руками доказувати", що вона пройшла полон. Доки це не підтверджено, отримати офіційний статус і доступ до будь-яких державних послуг неможливо», — розповідає засновниця громадської організації «Civis Fortis» Людмила Янкіна.

За її словами, держава декларує наявність соціальних працівників, але інституту кейс-менеджерів «єдиного вікна», які провели б людину всіма процедурами, на практиці немає. Мінсоцполітики твердить, що такі фахівці є, проте самі звільнені про них не знають і жодних пропозицій супроводу не отримують.

«Звільнені не знають, що таке застосунок "Дія", ЦНАПи чи хто такий сімейний лікар. Їм невідомий маршрут їхнього подальшого руху і те, як влаштований світ навколо», — акцентує правозахисниця.

Найгостріше стоїть житлове питання. Більшість цивільних полонених — люди з окупованих територій, чиї домівки зруйновані або залишилися під чужим контролем. Повертатися їм нікуди, тож доводиться винаймати житло або тулитися в друзів. Одноразова виплата 100 тисяч гривень і по 100 тисяч за кожен рік полону не покривають оренду надовго, а знайти роботу заважає підірване здоров'я.

Ваучери на житло для цивільних полонених торік просувала заступниця голови Офісу президента Ірина Верещук — ідея досі не реалізована. Єдиний доступний шлях — подати заявку як внутрішньо переміщена особа, але жодних пріоритетів для колишніх бранців немає: вони претендують на допомогу нарівні з іншими ВПО. Системного забезпечення житлом немає: іноді видають кімнату в гуртожитку на кількох людей, а часом держава просто перенаправляє запит до громадських організацій.

Окрема проблема — визнання факту полону. За даними голови Об'єднання родичів політв'язнів Кремля Ігоря Котелянця, за підсумками 2025 року 81% цивільних, які зверталися до комісії при Мінвідновленні, отримали відмови. Ключова причина — вимога доказів, яких у людей фізично не може бути.

«Тобто комісія, яка за законом мала б надавати доступ до допомоги, фактично працює на відмови», — підкреслює він. За його даними, майже 80% звільнених цивільних вийшли на волю самостійно, без офіційних обмінів.

Членкиня комісії, правозахисниця Тетяна Катриченко пояснює: закон про соцзахист цивільних полонених ухвалювали ще до повномасштабного вторгнення, тож він не охоплює масових затримань після 24 лютого 2022 року. До того ж за одне засідання комісія розглядає від 500 до 700 заяв, що перетворює процес на конвеєр.

Що можна зробити вже зараз:

— зберігайте будь-які свідчення перебування в полоні: фото, листування, контакти свідків; — після повернення не зволікайте з оформленням статусу — саме від нього залежить доступ до виплат і послуг; — звертайтеся по супровід до правозахисних організацій, які ведуть справи цивільних полонених; — фіксуйте відмови в письмовому вигляді — це підстава оскаржувати рішення.

Правозахисники на чолі з Котелянцем пропонують створити Національне агентство з питань цивільних осіб, позбавлених особистої свободи внаслідок збройної агресії. Воно вело б єдиний реєстр, зустрічало родичів із першого дня зникнення людини, супроводжувало її через усі процедури та опікувалося реабілітацією й реінтеграцією — незалежно від того, як саме людина вийшла на волю. Профільну комісію пропонують передати агенції та наповнити її фахівцями. Питання обмінів і переговорів про звільнення залишилося б виключно у сфері спецслужб.

Підсумок простий: родина, яка дочекалася близьку людину з полону, не повинна сама розбиратися з бюрократією і шукати гроші на базові потреби. Поки системного рішення немає, орієнтуйтеся на підтримку правозахисних організацій і не відкладайте оформлення документів — це те, що реально прискорить доступ до допомоги.