Понад 1500 дітей із дитбудинків досі за кордоном: що стоїть за відмовами повертатися

Коли почалося повномасштабне вторгнення, вихованців українських дитячих будинків вивезли до безпечніших країн Європи. Планувалося, що це тимчасово, проте понад 1500 неповнолітніх досі перебувають за кордоном.

Суть проблеми подвійна. З одного боку, українська сторона наполягає на поверненні дітей, але наштовхується на юридичний опір іноземних сімей: окремі італійські суди ухвалювали рішення на користь місцевих опікунів і зупиняли розпорядження Києва про репатріацію. З іншого боку, самі підлітки часто не бажають їхати — через побоювання щодо умов життя та освіти.

Показовим став випадок у квітні 2024 року, коли суд дозволив італійській родині усиновити 15-річного українця. Це сталося попри те, що в дитини є родичі в Україні, а міжнародне усиновлення в країні офіційно заборонене. Юристка Катерина Рашевська зауважує: «Якщо ці діти колись повернуться, вони матимуть обмежене розуміння української мови, культури та історії, що загрожує нашій демографії». Волонтерка Юлія Донніченко додає: «Є багато бездітних пар, які користуються нестабільною ситуацією, щоб обійти суворі закони про усиновлення та отримати українську дитину».

Що турбує самих дітей

Одна з причин відмов — досвід тих, хто вже повернувся. 18-річна Евеліна після двох років життя на Сицилії опинилася в новій українській прийомній родині, де вже виховували багато дітей, і умови нагадували дитбудинок. «Я була постійно замкнена вдома і не ходила до школи, а свою кімнату залишала лише для уроку англійської раз на тиждень», — згадує вона.

Інший сирота, Денис, разом із сотнею інших дітей отримав наказ про обов'язкове повернення в серпні 2024 року. Найбільше він боявся швидкої мобілізації, тож відмовився їхати й звернувся до місцевого суду. «Соціальні працівники використовували залякування і навіть лайку, якщо ми виявляли будь-які ознаки відкритого опору», — розповідає юнак. Завдяки рішенню італійських суддів він залишився в країні й тепер працює офіціантом. За його словами, знайомі після повернення в Україну живуть в установах без води, по шість осіб у кімнаті. «Це яскраво доводить, що вони насправді не дбали про наші інтереси та нашу безпеку», — каже Денис.

Частина підлітків погоджується на повернення лише формально, щоб після повноліття знову виїхати. Сирота Максим повернувся в Україну, але за три місяці назавжди переїхав до Німеччини. «В Україні для нас нічого немає, тому моє майбутнє — виключно в ЄС», — підсумовує він.

Що з цим робити родинам

Якщо ви опікун, прийомна родина або родич дитини, яку евакуювали, варто передусім з'ясувати її офіційний статус: хто нині є законним представником, чи є рішення про опіку за кордоном і чи існують перешкоди для повернення. Далі — зафіксувати всі обставини письмово: умови проживання, доступ до навчання, стан здоров'я, контакти з дитиною. Це стане основою для звернення до органів опіки, юристів із сімейного права та, за потреби, до суду. Важливо не залишати дитину наодинці з рішеннями дорослих: розмова про її власні побоювання — не менш важлива, ніж юридичні кроки.

Підсумок: історія з репатріацією — це не лише юридична суперечка між країнами. За нею стоять конкретні діти, чиї інтереси, безпека й право бути почутими мають бути в центрі будь-якого рішення.