Чому українські підлітки обирають закордонні виші та як це змінити

Коли в Україні починають думати, як повернути студентів додому, у Варшаві, Празі, Берліні чи Відні вже три-чотири роки працювали над тим, щоб молодь залишилася. Цей час було втрачено. Але є шанс не втратити наступних, якщо про українського студента згадати зараз, а не в розпал вступної кампанії, коли з'ясується, що в українських університетах багато вільних місць.

Спершу варто зрозуміти, кого саме повертати: випускника закордонного вишу, абітурієнта, який ще обирає, чи того, хто вже навчається за кордоном і готовий змінити виш. Хотілося б усіх. Проте повертатися планують лише 22% молодих людей, які зараз не в Україні, ще 33% не визначилися. Розмова з ними не може зводитися до заклику «повертайтеся» — вона має відповідати, куди повертатися, навіщо і що буде далі.

Більшість ідей — зарахування випускних іспитів інших країн, зимовий вступ, прийом без НМТ — розраховані на тих, хто вже в аудиторії польського, німецького чи словенського вишу. Із ними найскладніше, бо вони вже зробили вибір і встигли його оцінити.

Український абітурієнт їде за кордон не завжди за дипломом чи рейтингом. Часто на першому плані — безпека, гуртожиток з гідними умовами, зрозумілі правила, можливість подорожувати й не витрачати час на бюрократію. І ще — відчуття, що університет знає, навіщо, кого і чому навчає. Коли вже на першому-другому курсі потрапляєш на стажування, отримуєш перший проєкт і роботу, стає зрозуміло, що ти в системі, яка працює на результат. В Україні ж випускника досі зустрічає вакансія з вимогою «три-п'ять років досвіду».

Утім, є й вдалі приклади. KSE University вирішив не йти за студентом, а зробити пропозицію в Україні привабливішою за європейську. Проєкт Come Back Home за підтримки Carnegie Corporation of New York оплачує 50 студентам перший рік навчання, дає 60 тисяч гривень стипендії, страхування й менторство. Цьогоріч університет отримав 850 заявок на гранти й переконав переможців олімпіад обрати Київ замість Нідерландів чи Німеччини.

Київський авіаційний інститут поїхав за студентом в інші країни. Власні програми КАІ у Мюнхені та Вільнюсі показують, що попит є. Викладачі приїздять до студентів п'ять разів на рік на інтенсиви, між якими — дистанційні модулі. Молодь залишається в українському освітньому середовищі, навіть перебуваючи в іншій країні. Повертатися їм буде легше, а якщо не повернуться — стануть частиною діаспори, яка знає українську інженерну школу зсередини. Проблема в тому, що такі рішення залишаються справою окремих гравців, а не системою.

Що можна зробити вже зараз:

— Починати знайомство з університетом за два роки до вступу. У 9–10 класі дитина може познайомитися з потенційними викладачами, долучитися до студентського проєкту, пройти університетський курс із зарахуванням кредитів. — Впускати підлітків у бізнес. Тиждень у компанії, реальне завдання, перше стажування дають більше, ніж тести з профорієнтації. За один робочий день дев'ятикласник розуміє про свій вибір більше, ніж за три роки розмов про професію. — Пропонувати гранти й стипендії заздалегідь. Якщо вже у 9–10 класі запропонувати грант на освіту, український варіант у сімейних розмовах розглядатимуть нарівні з польським чи чеським. — Не протиставляти Україну світові. Подвійний диплом, семестр у Європі, міжнародна лабораторія, англомовний курс, обмін без втрати року мають стати нормою української освіти.

МХП має власну арифметику: понад дві тисячі студентів пройшли там практику, стажування або дуальне навчання, і приблизно половина з них залишилася працювати в компанії.

Українських випускників не поверне ностальгія і не втримає вимога бути вдячними. Їх поверне можливість бути тут потрібними, створювати, впливати й не відмовлятися від власного майбутнього. Завдання — зробити так, щоб після навчання у світі вони поверталися не назад, а вперед.