«Любіть Батьківщину не ту, де народилися, а ту, яка в серці» — історія родини Осіпових

Олексій Осіпов був військовим ще з 2014 року, а після початку повномасштабного вторгнення одним із перших повернувся до лав ЗСУ. У січні 2023-го до нього приєднався син Владислав — вони опинилися в одній бригаді на Гуляйпільському напрямку. За кілька годин до загибелі батька вони встигли поговорити телефоном.

Олексій народився у Владивостоці, у юності переїхав до України, служив у Франківську, там і познайомився з майбутньою дружиною. У 1996-му перейшов на контрактну службу, навчався в Бердичівському вищому професійному училищі, а згодом повернувся до Івано-Франківська. У 1999 році пара одружилася. З 2014-го Олексій воював на Донеччині, побував у Маріуполі, на Луганщині та інших напрямках, а за тиждень до повномасштабного вторгнення в нього завершився контракт із 109 гірсько-штурмовою бригадою.

«Тато воював з 2014-го року. Він також військовий», — згадує Владислав.

Коли почалася повномасштабна війна, Олексій не вагався: через три дні після 24 лютого разом із сином прийшов до військкомату. Тоді їх не прийняли — формувалося ТрО, куди міг доєднатися лише батько. Владислав тоді ще навчався на офіцера й приєднався до батька лише в січні 2023-го.

«Я йшов до батька», — каже він. Мама переживала, але змирилася, бо знала, куди йде син. Згодом на службу пішов і ще один син родини — у 2024 році. Для матері головним залишалося одне: щоб усі троє повернулися живими та здоровими.

Перша зустріч на фронті відбулася у Запоріжжі — батько забрав сина з вокзалу. Владислав хвилювався, не знав, чого чекати, бачив руйнування й чув обстріли. Але батько поводився спокійно: розмовляв, пив каву, показував, куди можна зайти. «Це заспокоїло. Там нічого такого немає страшного. Війна є війна, і все», — говорить він. І додає: «Він завжди був поряд, завжди підтримував».

На службі їхні стосунки були особливими: з одного боку — батько і син, з іншого — військовослужбовці. Іноді траплялися ситуації, коли Владислав, маючи вище звання, мусив не просити, а наказувати. «Були випадки, де я йому вже наказував дещо не робити… Так як я званням вищий за нього, але його досвіду більше за мене, то він все одно мене не слухав», — з усмішкою згадує син.

Олексій був для побратимів наставником: давав поради, навчав, добре інструктував. «Він багатьох хлопців навчив з бригади». Саме цей приклад вплинув і на Владислава. У дитинстві батько обіцяв узяти його на полювання й навчити стріляти з рушниці — цього так і не сталося. Натомість знання передав уже на війні: у 2023-му під час виїздів показував нюанси стрільби, вчив працювати зі зброєю, налаштовувати приціл і коригувати мушку. «Він мені показував ази, так можна сказати, грамотної стрільби».

У 2025 році їх фактично розділили між різними позиціями: батько був на «нулі», а бачитися вдавалося приблизно раз на місяць. За весь час служби була лише одна спільна відпустка — у 2024-му на мамин день народження, коли їй подарували фотосесію.

Остання розмова батька і сина відбулася за кілька годин до загибелі Олексія. Говорили про службу, про ситуацію на Гуляйпільському напрямку, про Малинівку, де тривали важкі бої. Владислав надіслав батькові фото мотоцикла, який забрав у нього та відремонтував. «Він сказав, що він сьогодні має здати зміну і завтра ми вже з ним зустрінемося. Якраз в мене мав бути вихідний, а він мав вертатися з позиції». «О в 23:54 його не стало».

У Олексія був шеврон із пандою — своєрідний талісман, якого того дня на позиції з ним не було. У Владислава ж залишилося худі, подароване батьком на день народження у 2024 році: «То я його ще досі ношу, бережу».

Владислав каже, що батько за роки війни майже не змінився — завжди приймав рішення холоднокровно. А от сам він після служби почав дивитися на світ очима людини, яка пройшла фронт, і зрозумів, наскільки складно військовим повертатися до цивільного життя.

«В мирному житті нам місця, як то кажуть, немає. Причина в тому, що часто люди нас не розуміють: не усвідомлюють, що ми пережили, що відбувається в нашій голові, які думки нас турбують і наскільки багатьом із нас важко. Особливо тим, хто має контузії чи відчуває психологічні проблеми. До цього додається нестача адреналіну. На фронті, на бойових позиціях, ти щодня ризикуєш життям, і рівень адреналіну в крові зашкалює. А коли повертаєшся сюди, виникає його гострий дефіцит — і ти більше не можеш відчувати життя так, як це було до війни».

Для Владислава походження батька — важливий приклад того, що патріотизм не визначається місцем народження. «Немає різниці, звідки ти родом. Патріотичність до своєї країни не набувається з народженням, вона набувається поступово за своє життя». Якби йому довелося написати про батька один абзац для книги пам’яті, він сказав би: «Любіть Батьківщину не ту, де народилися, а яка в серці, так як мій батько».

На думку Владислава, пам’ять про загиблих — це не лише портрети. Він говорить про ідею книг, де буде зібрана біографія кожного полеглого захисника — від народження до загибелі. «Колись будуть, наприклад, в мене діти, вони захочуть дізнатися про діда свого, я їм просто цю книжку відкриваю, вони собі перечитають». Він переконаний: суспільство має пам’ятати, якою ціною зберігається можливість жити звичайним життям. «Треба більше бути людьми, як то кажуть».

Після смерті батька Владислав намагається не дозволити горю зупинити його життя. «Не зациклюватися на втраті, а жити далі своє життя», — говорить він. Але це не означає забути: «Жити, але не забуваючи про того, хто там віддав своє життя за те, щоб ти міг жити». Він зізнається, що досі не сприймає втрату до кінця: «В мене досі в голові крутиться це поняття, що він десь там. Що він не тут, в землі, а десь ще воює. Я чекаю від нього дзвінка…».

За роки війни вони встигли поговорити про службу, позиції, зброю, побратимів, мотоцикли. А сказати найпростіше — «я тебе люблю» — Владислав не встиг. Тепер він розповідає про батька іншим, щоб Олексій Осіпов залишався не лише фотографією на Алеї Слави, а людиною з власною історією, яку пам’ятатимуть наступні покоління.