Владислав Левчук: історія льотчика-штурмана, який загинув у 23

Владислав Левчук народився 7 січня 1999 року в селі Поворськ Ковельського району на Волині. Його мама Олена згадує: син змалку був лідером і мріяв літати. Ці мрії він переносив на папір — один із малюнків подарував батькові на день народження. Родина жила у військовому містечку, де навчальні польоти були звичною справою, тож хлопець годинами спостерігав за літаками.

У школі Владислав любив математику, малювання, музику, українську та англійську мови, добре грав на сопілці, займався спортом. Після дев'ятого класу він вступив до Волинського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Небесної Сотні. Там очолив команду допризовної підготовки юнаків, яка виборювала призові місця на змаганнях серед військових ліцеїв України. Мав особисті рекорди й чимало нагород.

Після ліцею, у 2016 році, юнак вступив до Харківського національного університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба — навчався на кафедрі льотної експлуатації та бойового застосування вертольотів льотного факультету. На другому курсі, у 2017 році, помер його батько — військовий, учасник АТО/ООС. Владислав як старший син став опорою для матері, молодших брата й сестри.

З 2021 року офіцер за розподілом служив льотчиком-штурманом вертолітної частини у 12-й окремій механізованій бригаді імені генерал-хорунжого Віктора Павленка в місті Новий Калинів на Львівщині. З початком повномасштабної війни він одразу долучився до бойових завдань. 24 лютого зателефонував дружині й сказав, що їх викликають на роботу. Рідні думали, що це навчальна тривога і все минеться.

Перші завдання Владислав виконував на південно-східному напрямку. Бригада здійснювала бойові вильоти, регулярні ротації на схід України та брала участь в евакуаційних рейсах з окупованого Маріуполя.

Побратим Микола Ваховський згадує Владислава як дуже професійного штурмана: «Разом ми прослужили шість ротацій, виконали від початку Великої війни понад сотню бойових завдань на Сході та Півдні України. Дуже часто завдання були небезпечними. Не раз доводилося летіти у тил противника й висаджувати там десант... Разом готувалися до польотів: він вивчав територію, з якого боку можна обійти ту чи іншу перешкоду, як пролетіти, шукав місця, де можна заховатися, бо літали ми досить низько, зазвичай 1-2 метри над землею, рідше – 10 метрів. Наша задача була пустити ракети на 6 кілометрів». За службу Владислав Левчук отримав звання старшого лейтенанта та орден Данила Галицького.

У липні 2022 року він одружився з Анастасією. «Він – моє перше і єдине кохання. Ми були разом шість років, познайомились, коли я тільки вступила до університету. За кілька місяців до повномасштабного вторгнення Влад освідчився. Ми були надзвичайно щасливі, планували весілля, але почалася війна. Коханий був у відрядженнях з першого дня. Думки про весілля відійшли на другий план. А потім ми таки зважились, війна показала нам усім, що потрібно жити й любити сьогодні, як востаннє... Влад ніколи ні на що не жалівся, лише казав: "Ви всі хочете перемоги, але хтось же має її вибороти. Хто, як не я?" Останній букет від чоловіка кур’єр приніс мені в день його загибелі, коли Влад уже був у своєму останньому польоті», – згадує дружина.

Старший лейтенант Владислав Левчук загинув 11 грудня 2022 року під час бойового завдання у Костянтинівці Донецької області: в український вертоліт поцілила ворожа ракета. Йому було 23 роки. Разом із ним загинули двоє побратимів — командир екіпажу Максим Федоров та бортовий технік Віталій Маркевич.

«Перед кожним польотом Владик відчував, як пройде завдання, тому постійно запевняв мене й інших, що все буде добре. І, знаєте, я вже сам цьому чуттю довірився. А коли він летів востаннє, то казав, що є якесь погане передчуття», – ділиться Микола Ваховський.

21 грудня Владислава провели в останню путь у Луцьку, а 22 грудня поховали в рідному Поворську. У нього залишилися мати, брат, сестра і дружина.

«Мій син загинув, як справжній герой. Я не хотіла, щоб мій син був Героєм. Я хотіла, щоб він був сином, хорошим чоловіком і в майбутньому батьком», – говорить мама льотчика.

«Це був активний хлопчик, займався спортом, мав чимало призів, бігав за школу, інші навчальні заклади і здійснив свою мрію – пішов стопами батька, який також був військовим льотчиком. На жаль, не судилося і коровай розділити й весілля відгуляти, ми зустріли його на щиті», – сказала подруга родини Наталія Пасічник.

Указом Президента України від 28 квітня 2023 року Владислав Левчук удостоєний ордена Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно), також посмертно йому присвоєно звання капітана. А в червні 2023 року вулицю Привокзальну у Поворську, де проживав воїн, перейменували на вулицю Владислава Левчука.

Що можна зробити родині, яка хоче зберегти пам'ять про загиблого:

— Зберіть історію життя: фото, листи, малюнки, нагороди, записи розмов. З часом це стане основою для сімейного архіву.

— Поговоріть з побратимами та друзями — їхні спогади доповнять те, чого ви могли не знати.

— Дізнайтеся в місцевій громаді про можливість увічнення пам'яті: перейменування вулиці, меморіальна дошка, куточок у школі.

— Зверніться по підтримку: психологічну допомогу, юридичні консультації щодо пільг і виплат родинам загиблих надають державні установи та громадські організації.

— Не залишайтеся наодинці з горем: групи підтримки для родин загиблих допомагають пережити втрату й знайти тих, хто розуміє.

Пам'ять про Владислава Левчука живе в його рідному селі, в історіях побратимів і в словах тих, хто його любив. Вічна пам'ять і шана Захисникові.