Закон про захист дітей діє, але родинам бракує підтримки — що це означає

У Комітеті Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики 17 вересня говорили про сімейне виховання. Ішлося про те, чому право дитини на родину залишається формальністю без грошей, людей і послуг у громадах.

Закон №2541-IX чотири роки чекав на підпис президента й нарешті набув чинності 5 серпня. Він мав розмежувати відповідальність держави й громад. Але частина підзаконних актів досі розробляється або погоджується, тож чіткої відповіді, хто персонально відповідає за дитину від моменту виявлення небезпеки до її влаштування в стабільне середовище, немає.

Цифри, які прозвучали на слуханнях, показують масштаб. Перші дитячі будинки сімейного типу з'явилися 1989 року, прийомні сім'ї — 2000-го, нагадав народний депутат Юрій Павленко. До повномасштабного вторгнення в Україні налічувалося близько 5100 прийомних сімей і ДБСТ, тепер — менш як 4000. Щодня в такі родини влаштовують приблизно шість-сім дітей, і стільки ж вибуває, тоді як статус сироти чи позбавленої батьківського піклування щодня набувають близько 35 дітей.

Прийомні сім'ї та ДБСТ не можна використовувати як універсальне тимчасове розміщення. Учасники наводили випадки, коли до родин довлаштовували дітей із різним статусом і з різних громад, часом без належної оцінки спроможності сім'ї. Мати-вихователька ДБСТ Тетяна Венгренюк сказала про це так: «Дитячий будинок сімейного типу — це передусім сім'я, а не соціальна послуга чи проєкт».

Голова Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради Павло Сушко навів випадки, коли в сімейних формах дітей били, а служби звітували про благополуччя. У Дніпрі роками влаштовували дітей до родини, яка не справлялася, а в Одеській області до новоствореної прийомної сім'ї одразу помістили кількох підлітків, згодом одну дитину побила прийомна мати.

Голова Держслужби у справах дітей Валентина Зозуля повідомила, що в штаті передбачено 200 посад, але фактично працюють 74 людини. Виконавчий директор Асоціації міст України Олександр Слобожан зазначив, що 92% опитаних громад назвали проблемою нестачу кандидатів у прийомні батьки та батьки-вихователі. А проєкт бюджету-2027 передбачає зменшення частки ПДФО громад із 64 до 60%.

На Волині близько 30% громад мають лише одного працівника служби у справах дітей, розповіла керівниця обласної служби Алла Оніщук. Зарплати часто становлять 10–12 тисяч гривень, а одна людина не може бути одночасно соціальним працівником, юристом і психологом.

Прийомна мати Ірина Уманська розповіла, що її родина, де виховується 10 дітей (шість — прийомних), отримує близько 86 тисяч гривень щомісячних виплат. Більшість іде на комунальні витрати, обслуговування будинку та пальне, решта — на базове харчування. На одяг, гуртки й розвиток грошей не залишається. Представниця Української Гельсінської спілки з прав людини Аксана Філіпішина запропонувала продовжити допомогу дітям під опікою до 23 років, якщо вони навчаються.

Директорка регіонального офісу організації «Надія і житло для дітей» Галина Постолюк розповіла, що за півтора року проєкту в прийомні сім'ї та ДБСТ влаштували 50 дітей з інвалідністю та комплексними потребами. У Дніпропетровській області 33 підготовлені родини прийняли 39 таких дітей. Але пілот працює там, де є організації, тренери й донорські кошти.

Голова правління «Української мережі за права дитини» Дар'я Касьянова представила рекомендації: належно фінансувати сімейні форми, готувати й супроводжувати батьків, не допускати повернення дітей до інституцій та розвивати соціальні послуги в громадах. Експертка з прав дитини Людмила Волинець наголосила, що в реформі важко знайти персонально відповідального за конкретне рішення.

Заступниця голови Верховної Ради Олена Кондратюк сформулювала проблему так: «За захист дітей відповідають усі потроху — і ніхто конкретно». За даними ЮНІСЕФ, понад 2,6 мільйона українських дітей переміщені через бойові дії — 791 тисяча всередині країни, майже 1,8 мільйона за кордоном. Дітей в інституційних закладах — 3265, на третину менше, ніж два роки тому. Понад 58 тисяч дітей мають статус сиріт або позбавлених батьківського піклування, на обліку з усиновлення — 14 333 дитини, а кандидатів в усиновлювачі — лише 1850.

Що можна зробити практично. Завершити підзаконні акти без дублювання функцій. Забезпечити громади кадрами й грошима. Створити доступні послуги для дітей і родин. Відстежувати весь маршрут дитини. Гарантувати контроль і підтримку після 18 років. Призначити конкретного відповідального за результат.

Підсумок: чергова дискусія дала діагноз, але не готовий рецепт. Україна має правильні закони, стратегії та пілоти, але їй бракує персональної відповідальності, спроможних служб у громадах і гарантованого фінансування. Успіх — це не кількість дітей, переміщених з інституції, а діти, які залишилися в безпеці, зберегли зв'язки з братами й сестрами та отримали підтримку після 18 років.