Інна Осипенко-Радомська: чому змінила прапор, як втратила дім і що робить нині

Інна Осипенко-Радомська народилася 20 вересня 1982 року в селищі Новорайськ на Херсонщині. Закінчила Національний університет фізичного виховання та спорту України, виступала за товариства «Україна» та «Динамо» (Київська область). Першим її тренером був Сергій Дубінін, згодом вона працювала під керівництвом Маргарити Бобильової.

Шлях у веслування почався після переїзду родини до села Ольгівка неподалік Новорайська. На перше тренування Інна пішла у шість років, компанію їй склав двоюрідний брат. Заняття проходили на базі олімпійської підготовки з веслування на байдарках і каное, де тренувалася тоді ще збірна колишнього СРСР. Уже в 14 років дівчина виконала норматив майстра спорту й перемагала однолітків.

За кар'єру спортсменка здобула чимало нагород. У 2004 році в Афінах вона вперше стала призеркою Олімпіади — бронза у байдарці-четвірці на 500 метрів. Далі були «золото» Пекіна-2008 та два «срібла» Лондона-2012, усі — в байдарці-одиночці на 500 і 200 метрів. У складі збірної України вона також ставала чемпіонкою та призеркою чемпіонатів світу на різних дистанціях. За досягнення її відзначили орденами «За заслуги» ІІ та ІІІ ступенів і орденом княгині Ольги ІІІ ступеня, а також званням заслуженого майстра спорту.

Після 2014 року Осипенко-Радомська змінила спортивне громадянство і почала виступати під прапором Азербайджану. За її словами, це був вимушений крок: готуватися доводилося за власний кошт, вона позичала гроші, аби оплатити тренування. «У мене був дуже складний період. Я приїжджала на збори й буквально випрошувала у людей житло, за яке змушена була платити сама. Просила гроші в борг, обіцяючи повернути, коли відшкодують мої витрати. Але за пів року сума боргу зросла до значного розміру. Фінансовими питаннями займався мій чоловік. Він відгородив мене від цього, аби я могла зосередитися на тренуваннях і не думати про гроші», — розповідала вона. За її словами, коли вона почала з'ясовувати, чому не повертають кошти, їй пояснили, що через початок Революції Гідності грошей немає, а згодом почалося АТО. У складі нової збірної вона здобула п'яту олімпійську медаль — «бронзу» Ріо-де-Жанейро-2016 у байдарці-одиночці на 200 метрів. Водночас пропозицію виступати за Росію спортсменка відкинула.

Улітку 2018 року її усунули від спорту на чотири роки через відмову пройти позазмагальний тест на допінг.

В особистому житті Інна побудувала сім'ю з людиною зі спорту — Дмитром Радомським, який також професійно займався веслуванням, але слаломом, і був першим номером збірної. Познайомилися вони на березі океану в Португалії. У шлюбі народилися донька та син; Дмитро став не лише чоловіком, а й тренером. Донька певний час професійно займалася велоспортом, але залишила його через травми, а син Борис може стати майбутнім українського спорту.

Російські обстріли торкнулися й родини спортсменки: батьківський дім зруйновано. Її батьки майже рік провели в Олегівці й дочекалися деокупації, мама разом з іншими жінками готувала їжу для українських воїнів. Ворог майже стер із лиця землі пів села.

Повномасштабна війна змусила Інну з дітьми переїхати до Словаччини. Там вона працювала у веслувальному клубі гайдом, читала лекції з каякінгу та проводила безкоштовні курси для українців. Також шукала дітей з України, яких хотіла навчати веслуванню: сформувала групу з 12 дітей, хоча охочих було значно більше.

У квітні 2025 року Інна отримала посаду старшого тренера збірної України, відповідає за підготовку жіночої байдарки. Навіть після завершення кар'єри вона не полишає весла — бере участь у марафонах на воді. В інстаграмі за її життям стежать трохи більш як дві тисячі підписників: тренерка публікує родинні фото та світлини підопічних зі змагань. Останній її допис — від 1 вересня, про останні дні літа в колі родини клубу «Дунайчик» та участь у міжнародних змаганнях «Slovácko 500vka».

Що з цього корисно для родини. По-перше, історія Інни показує: шлях у спорт часто починається з простого кроку — записати дитину на пробне тренування поруч із домом. По-друге, фінансове навантаження на батьків може бути значним, тож варто заздалегідь дізнаватися про підтримку клубів, федерацій і державні програми. По-третє, важливо стежити за психологічним станом юного спортсмена: переїзди, тиск і втрата звичного середовища впливають не менше за фізичні навантаження. І нарешті, приклад Осипенко-Радомської доводить, що навіть після складних пауз і змін кар'єра в спорті може продовжитися — вже як тренерська.