Історія захисника: Володимир Неклега віддав життя, рятуючи побратимів

Володимир Неклега народився 19 листопада 1989 року в селі Хмельове на Кіровоградщині. Батька він втратив у віці двох з половиною років, тож мати Ірина виховувала його сама, пізніше разом із вітчимом. Жінка згадує сина добрим, щирим і чуйним: він захоплювався бальними танцями та співом, брав участь у конкурсах і олімпіадах, а найбільше любив історію.

Після навчання у будівельному технікумі Володимир відслужив строкову, а згодом почав працювати дозиметристом на Смолінській шахті. Колеги запам'ятали його як активного, відповідального та надійного: «Дуже хороша людина. Прийшов в колектив молодим хлопчиною. Був активним, відповідальним, комунікабельним, надійним. Він допомагав іншим, ніколи не відмовляв у підтримці, завжди знаходив слова, щоб підбадьорити».

У 2014 році Володимир пішов захищати Україну. У складі 57-ї окремої мотопіхотної бригади командував розвідувальним відділенням, виконував завдання в районах Зайцевого, Майорська, Горлівки та Дебальцевого, брав участь у боях за Дебальцеве та вийшов із котла. Його відзначили медалями «За військову службу Україні», «Захисник Вітчизни», «За участь в АТО».

Після завершення контракту у 2021 році він повернувся до мирної праці, але 24 лютого 2022-го знову став до лав війська. Згодом його призначили командиром взводу артилерійської бригади. Мати розповідає: 15 липня син разом із побратимами вирушив на евакуацію поранених. Вночі група потрапила під удар безпілотника. Володимир втратив обидві ноги: праву повністю, ліву — до коліна.

Очікуючи на евакуацію, побратим робив усе можливе, аби врятувати командира. У дорозі серце Володимира зупинялося, медики реанімували його, але не помітили пневмоторакс. Попри критичний стан, він залишався при свідомості, тримав побратима за руку й попросив телефон, щоб записати мамі голосове повідомлення: «Вова попросив побратима подати телефон, щоб записати голосове повідомлення мамі. У ньому він сказав лише найважливіші слова - що дуже мене любить. Через відсутність зв’язку я не отримала це повідомлення…».

До Запорізької обласної клінічної лікарні військового доправили у критичному стані. Він помер 16 липня о 7:30 ранку. Для матері та молодшого брата Артема це стало непоправною втратою. 22 липня Володимира поховали на сільському кладовищі, поряд із могилою вітчима. «За два місяці до цього ми поховали чоловіка… А тепер - сина. Мій дім спорожнів. Моє серце залишилося назавжди між двома могилами», — ділиться пані Ірина.

Історія Володимира Неклеги — нагадування про щоденну ціну, яку платять українські родини. Його подвиг і любов до рідних залишаються у пам'яті тих, хто його знав.