Цивільні полонені після звільнення: що потрібно знати родинам

З 2014 року тисячі цивільних українців пройшли через в'язниці на окупованих територіях. Когось звинувачували у шпигунстві чи диверсіях, хоча часто це були люди, які виконували завдання українських спецслужб. Але нерідко арешт ставав реакцією лише на відкриту проукраїнську позицію. В українському законодавстві таких людей називають особами, позбавленими особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, а простіше — цивільними полоненими.

Після звільнення більшість із них починає життя заново: житло зруйноване або залишилося на окупованій території, здоров'я підірване, документів і грошей немає. Держава визнає їх громадянами у складних життєвих обставинах, які потребують невідкладної допомоги, але на практиці підтримка часто виявляється точковою.

Що відбувається після повернення

Після обміну шлях зазвичай починається з обласного шпиталю — у Києві, Чернігові чи Сумах, де людина перебуває 21 день. Там проводять діагностику, але не повноцінне лікування чи реабілітацію. Окрема болюча тема — стоматологія: через катування та умови утримання майже всі полонені втрачають зуби, а відкритих державних програм безкоштовного лікування чи протезування для цивільних немає. Гроші на це зазвичай шукають громадські організації — через міжнародних донорів або домовленості з приватними клініками.

Матеріально людина після неволі залишається майже ні з чим: максимум — рюкзак із базовими речами (білизна, шкарпетки, зубна паста й щітка) та смартфон.

Якщо ж людина вирвалася з російської в'язниці самостійно, її шлях починається з перетину кордону через треті країни без документів. Далі доводиться доводити сам факт полону. «Оскільки в такої людини зазвичай немає документальних доказів та свідків, їй доводиться "руками доказувати", що вона пройшла полон. Доки це не підтверджено, отримати офіційний статус і доступ до будь-яких державних послуг неможливо», — розповідає засновниця громадської організації «Civis Fortis» Людмила Янкіна.

За її словами, держава декларує наявність соціальних працівників, але інституту кейс-менеджерів «єдиного вікна», які супроводжували б людину крізь усі процедури, фактично немає. Мінсоцполітики стверджує, що такі фахівці є, проте самі звільнені про них не знають і пропозицій щодо супроводу не отримують. «Звільнені не знають, що таке застосунок "Дія", ЦНАПи чи хто такий сімейний лікар. Їм невідомий маршрут їхнього подальшого руху і те, як влаштований світ навколо», — наголошує правозахисниця.

Житло, гроші й робота

Більшість цивільних полонених — люди з окупованих територій, чиє житло зруйноване або залишилося під контролем Росії. Повертатися їм нікуди. «Визволеним з неволі доводиться шукати житло на кілька місяців чи тижнів або влаштовуватись у друзів. Навіть якщо наша громадська організація орендує для них житло на кілька місяців, згодом людині все одно доводиться оплачувати оренду самостійно», — ділиться досвідом Янкіна.

Державні виплати — 100 тисяч гривень одноразово та по 100 тисяч за кожен рік полону — оренду надовго не покривають. Тому доводиться швидко шукати роботу, що складно через підірване здоров'я. Ідею житлових ваучерів для цивільних полонених минулого року просувала заступниця голови Офісу президента Ірина Верещук, але вона досі не реалізована.

Нині єдиний шлях отримати житловий ваучер — подати заявку як внутрішньо переміщена особа. Проте цивільні бранці не мають жодних пріоритетів і претендують на допомогу нарівні з іншими ВПО, попри незрівнянно скрутніший фізичний і психологічний стан. Системно житлом держава не забезпечує: зрідка можуть видати кімнату в гуртожитку на кількох людей. Буває, що запит просто перенаправляють на громадські організації, обіцяючи людям житло. Рік тому одна ГО орендувала для звільнених кімнату на 12 осіб із тарганами, мишами та обірваним лінолеумом — Янкіній довелося екстрено вивозити трьох чоловіків, які скаржилися, що в російській тюрмі умови були кращими. «Такі умови травмують людську гідність після пережитого», — каже вона.

Чому комісія часто відмовляє

Про тих, хто вийшов на волю поза процедурою обміну, розповідає голова Об'єднання родичів політв'язнів Кремля Ігор Котелянець. Факт полону встановлює комісія при Мінвідновленні, і за підсумками 2025 року 81% цивільних, які до неї зверталися, отримали відмови. «Тобто комісія, яка за законом мала б надавати доступ до допомоги, фактично працює на відмови», — підкреслює він, додаючи, що ключова причина — вимога доказів: фото, відео, довідок, яких окупанти не видають, а самі люди не знімають власне викрадення.

За даними очолюваної ним ГО, майже 80% усіх звільнених цивільних вийшли з в'язниць самостійно, без офіційних обмінів. Котелянець наголошує, що саме для цивільних обміни — неефективний спосіб звільнення. Він також звертає увагу на склад комісії, де ключову роль відіграє представник СБУ, а інші члени, за його словами, орієнтуються на позицію спецслужби.

Членкиня комісії, правозахисниця Тетяна Катриченко пояснює: закон про соцзахист цивільних полонених ухвалювали ще до повномасштабного вторгнення, тож він не охоплює масових затримань після 24 лютого 2022 року — на Київщині, Херсонщині, Запоріжжі чи під час фільтрації. «Якщо людину просто випадково схопили на вулиці, забрали під час зачистки села або кинули "на підвал" без висування політичних звинувачень, довести цей мотив затримання юридично майже неможливо», — каже вона. До того ж навантаження на комісію надвелике: за одне засідання, що триває з ранку до вечора, розглядають від 500 до 700 заяв, тож рішення часто ухвалюють формально.

Що пропонують змінити

Котелянець разом із коаліцією правозахисних організацій пропонує створити Національне агентство з питань цивільних осіб, позбавлених особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, як центральний орган виконавчої влади. Воно мало б вести єдиний реєстр таких осіб (окремого обліку цивільних держава зараз не веде, на відміну від військовополонених), зустрічати родичів із першого моменту зникнення чи затримання людини та супроводжувати їх. Під юрисдикцію агентства пропонують передати профільну комісію за законом № 2010, наповнивши її експертами, а також забезпечити повний цикл повернення до життя: медичну й психологічну реабілітацію, реінтеграцію та моніторинг якості послуг. Оскільки бюджет не покриє всі витрати, агентство мало б залучати міжнародне донорське фінансування. Наголошується, що воно не вестиме переговори про звільнення чи обміни — це сфера виключно спецслужб.

Що робити родині

Якщо ваша близька людина повернулася з полону, варто якнайшвидше звернутися по супровід до правозахисних і волонтерських організацій, які працюють із цивільними полоненими, — вони допомагають зібрати докази, оформити статус і знайти тимчасове житло. Паралельно подавайте заявку на статус ВПО: це відкриває доступ до житлових ваучерів на загальних підставах. Не зволікайте з оформленням документів і медичних обстежень — багато послуг доступні лише після офіційного підтвердження факту полону. І фіксуйте всі відмови та звернення письмово: це стане в пригоді для оскарження рішень комісії.

Підсумок

Після звільнення цивільні полонені часто залишаються сам на сам із житлом, лікуванням і бюрократією, а частина з них виїжджає до третіх країн, де не мусить доводити свій полон. Допомога сьогодні здебільшого тримається на громадських організаціях і міжнародних донорах, тоді як системного рішення — окремого агентства з повним супроводом — ще немає. Родинам важливо не залишатися наодинці з цими процедурами й одразу шукати підтримку фахівців.